Герасименко М.В.

Херсонський державний аграрний університет

Вирішення питання забезпечення лікарськими кадрами

у практиці земської медицини Півдня України

Земства (органи місцевого самоврядування) в південному регіоні України були створені в середині 60-х років ХІХ ст. Відтоді, виконуючи різноманітні завдання, передбаченні законодавчими актами, вони включилися і в роботу по забезпеченню населення медичною допомогою. Здійснювати задуми земських гласних у сфері охорони здоров’я безпосередньо призначалося медикам.

Документальні джерела свідчать, що за традицією дореформеного часу майже всі земські заклади на початку функціонування намагалися організовувати медичне обслуговування населення через фельдшерський персонал. Одначе, у зв’язку з нестачею медиків даної категорії, а переважно через низьку їхню кваліфікацію, реалізувати задуми не вдалося. До того ж для більшості земських гласних завжди було зрозумілим, що “піклування про народне здоров’я тоді буде дійсним, коли земство матиме у своєму розпорядженні лікарів” [1:506]. Тільки ці фахівці, володіючи спеціальними знаннями, могли порадити як правильно влаштувати медичну справу і найкращим чином реалізувати намічені плани в життя.

Так як у всіх південних губерніях України (Катеринославській, Таврійській і Херсонській) на час заснування земств офіційно практикувало лише 66 лікарів, а “без збільшення їх числа розбудова медичної частини не могла просуватися вперед”, земські управи оголосили конкурси на заміщення вакантних і нововідкритих лікарських посад [2:16]. Проте, майже скрізь конкурси довелося відмінити, бо охочих зайняти місце земського лікаря, особливо дільничного, виявилося дуже мало. Причини цьому були очевидні: низька заробітна плата, відсутність житла та тяжкі умови праці.

Установлені земськими зборами оклади лікарям залежали в основному від фінансового стану земств і коливалися від 378 руб. на рік у Тираспольському повіті Херсонської губернії до 1500 руб. в Олександрійському [1:508]. Приватна практика та й державна служба забезпечували дещо більший достаток. Тому, навіть “високооплачувані” місця лікарів губернських лікарень залишалися незайнятими.

Стосовно умов проживання, то вони були більш-менш створені лише для лікарів, які завідували земськими лікарнями в містах. Порівняно з ними, дільничні лікарі знаходилися в дуже скрутному становищі. У селах не те що комфортного, а будь-якого житла вдавалося знайти далеко не завжди. У зв’язку з цим медичні пункти часто служили й помешканням для медиків. В іншому випадку, відсутність приміщення для амбулаторії змушувала їх приймати хворих у себе вдома, що наражало членів родини на небезпеку заразитися інфекційною хворобою.

Тяжкими були й умови праці дільничних лікарів. Управи покладали на них найрізноманітніші обов’язки, інколи не зовсім пов’язані з лікувальною практикою. Наприклад, вони повинні були збирати медико-санітарні відомості, готувати різні звіти, здійснювати контроль за молодшим медичним персоналом, виконувати судово-медичні обов’язки. Сама лікувальна діяльність лікарів поєднувалася з постійними роз’їздами. У літню спеку, зимову холоднечу, осіннє та весняне бездоріжжя в пошуках хворих вони долали тисячі верств. “Кочуючи” по ввіреній дільниці лікарі неодноразово зустрічалися з недовірою, а інколи і з неприхованою ворожістю до них селян. “За таких умов, - на думку членів Олександрійської повітової управи, - була необхідна надзвичайна любов до справи та енергія, щоб не впасти у відчай, або не зробитися формалістом” [3:23].

Аналіз перших спроб організації медичної справи дав підстави голові Херсонської губернської земської управи П.М.Фатуровському заявити, що “єдиним засобом для залучення в земство лікарів і втримання їх у земстві, при досить численних заняттях, може бути тільки матеріальне забезпечення” [4:22]. До такого висновку прийшли й усі інші земства. У супереч позиції центральної влади, яка вважала підвищення окладів цивільним медикам не бажаною, вони на кінець 70-х років збільшили ставки лікарям майже удвічі. У 90-х роках середня платня земського лікаря складала вже 2000 руб. на рік.

Разом із підвищенням основних посадових ставок лікарям, деякі земські заклади стали приплачувати їм “квартирні” гроші. Згодом вони взяли за правило при сільських лікарнях будувати для лікарів квартири. Такі квартири, як правило, складалися з трьох-чотирьох кімнат, кухні та ванної й надавалися фахівцям безкоштовно.

Слід зазначити, що грошове утримання лікарів не обмежувалося основним окладом та квартирними сумами. За прикладом військового відомства, земства ввели надбавки за вислугу років. Щоправда, кожне з них, влаштовуючи медичну частину самостійно, мало свої порядки. В основному вони збільшували оклад у півтора рази, частіше всього у три прийоми через п’ять років служби.

Потурбувалися представники земств і про пенсійне забезпечення медиків. На початку ХХ ст. в усіх трьох південних губерніях були створені пенсійні каси. Але й до їхньої появи лікарям, які тривалий час плідно працювали в земстві, рішенням зборів назначалися пенсії.

Загалом, старання та наполегливість медиків при виконанні професійних обов’язків ніколи не залишалися без уваги земської адміністрації. Управи завжди намагалися якимось чином відзначити лікарів, які досягли в роботі певних успіхів. Для цього вони застосовували, переважно, грошові винагороди. Розміри подібних премій сягали інколи значних сум. Так, в Ананьївському повіті за “старанну” службу лікар П.П.Волхов отримав винагороду аж в 1000 руб. [5:38].

Грошову допомогу земські заклади надавали також сім’ям медичного персоналу, померлого від інфекційних хвороб. Щоправда в перші десятиліття допомогу від земств, у випадку втрати годувальника, отримували далеко не всі сім’ї. У зв’язку з цим лікарі вважали себе незахищеними в боротьбі з різними епідеміями. При нагоді на нарадах, зборах, з’їздах вони порушували питання про загальне обов’язкове страхування медиків від заразливих хвороб.

На рубежі століть земства задовольнили клопотання лікарів. У губерніях були встановлені конкретні правила забезпечення родин службовців у разі смерті, або втрати працездатності годувальника внаслідок зараження від хворих під час надання медичної допомоги. У Таврійській губернії сім’ям лікарів, які померли від інфекційних хвороб, видавалася разова допомога в 5000 руб. На Катеринославщині земські управи страхували своїх медиків у страхових товариствах. Гласні Херсонського земства назначали рідним небіжчика пенсію, розміри якої в різних випадках визначалися окремо.

Підтримали земські діячі медиків і в їхніх прагненнях удосконалювати свої професійні знання. У 80-х роках Єлисаветградське, Катеринославське й Олександрівське повітові земства Катеринославської губернії, Мелітопольське й Сімферопольське Таврійської, а пізніше й інші, влаштували лікарям наукові відпустки-відрядження до провідних клінік Німеччини та Франції. Згодом урядовці організували “повторювальні” курси при Московському та Петербурзькому університетах. Відтоді земські заклади стали направляти лікарів для підвищення кваліфікації переважно сюди. За відрядженими повністю зберігалася заробітна плата.

Серед заходів матеріального заохочення лікарів слід відзначити й щорічні оплачувані відпустки. Щоправда, до початку ХХ ст. їх надавали медичним працівникам лише в Бахмутському, Олександрійському, Катеринославському та Маріупольському повітах. Право на відпустку мав кожний лікар, який прослужив у земстві певну кількість років, визначену зборами. Її тривалість у різних земствах була неоднаковою, частіше 45-60 днів.

Разом із підвищенням добробуту зміцніло й правове становище лікарів. У перші десятиліття вони знаходилися в повній залежності від земських управ. Саме управи наймали та звільняли з роботи медиків, здійснювали контроль за їхньою діяльністю, керуючись при цьому виключно міркуваннями своїх членів. Праця лікарів, як і решти медичного персоналу, організовувалася згідно з інструкціями. Однак, інструкції не дуже чітко визначали обов’язки й особливо права медиків, що часто призводило до непорозумінь.

На вимогу лікарів у багатьох повітах інструкції були переглянуті вже в перші роки роботи земств. Відкориговані, вони убезпечили медпрацівників від цілої низки необґрунтованих претензій. У подальшому, як показують журнали земських зборів, інструкції ще неодноразово уточнювалися, зважаючи на нові обставини розвитку медицини. При цьому службовці отримували більш чітку правову базу для своєї професійної діяльності.

Журнали свідчать і про те, що на вимогу медиків жодне питання з охорони здоров’я в останні десятиліття ХІХ ст. не вирішувалося земськими закладами без їхньої участі. На Херсонщині лікарі домоглися того, щоб запрошення та звільнення зі служби медичного персоналу управи проводили обов’язково з урахуванням рекомендацій медичних комісій або лікарських з’їздів. У двох інших губерніях, хоча подібних правил не існувало, однак земські управи перш ніж звільнити з роботи службовця за яку-небудь провину, детально вивчали це питання. Досліджені матеріали земсько-медичного життя Катеринославської та Таврійської губерній не фіксують фактів безпідставного покарання медиків.

До кінця ХІХ ст. значно покращалися й умови праці медиків. У всіх повітах закріпилася стаціонарна система медичного обслуговування. Лікарі приймали пацієнтів у спеціально призначених для цього приміщеннях: лікарнях, поліклініках, амбулаторіях. Їхні виїзди на дільницю обмежувалися тільки екстреними випадками, які вимагали оперативного втручання та появою в підпорядкованих населених пунктах епідемічних захворювань.

Дуже полегшила працю медиків упроваджена в 90-х роках карткова система реєстрації хворих. Реєстраційні картки звільнили їх від монотонних паперових занять, які забирали значну частину робочого часу. Звільнилися лікарняні та дільничні лікарі й від обов’язків щодо організації санітарних заходів і збирання медико-санітарних відомостей, передбачених першими інструкціями. Для цієї роботи земства запросили фахівців із відповідною підготовкою – санітарних лікарів. Медики зі спеціальною освітою (психіатри) були також залучені до лікування психічно хворих. А відділення психічно хворих – перетворені в окремі медичні заклади. У психіатричних лікарнях, як і в лікарнях загального призначення, праця між лікарями була розподілена згідно зі статутом. Якщо кількість хворих перевищувала встановлені норми, то земські управи відповідно збільшували і штати службовців.

Через покращання матеріального становища, поліпшення умов праці, розв’язання житлової проблеми та зміцнення правового положення медиків, більшість земських закладів питання лікарських кадрів для себе вирішили. Верхньодніпровське, Катеринославське, Новомосковське, Слов’яносербське, Одеське, Олександрівське, Олександрійське, Павлоградське, Херсонське та Ананьївське повітові земства в 90-х роках запросили на службу навіть запасних лікарів. Вони повинні були заміщати штатних медиків у разі їх відпустки, відрядження тощо. При цьому, на відміну від перших років діяльності, нестачі в бажаючих посісти посаду земського лікаря органи місцевого самоврядування не відчували. Загалом, у порівнянні з початковим періодом, кількість лікарів у земствах Півдня України на кінець ХІХ ст. зросла майже в чотири рази.

За даними земських звітів на рубежі століть сільське населення південноукраїнського краю обслуговувало 235 лікарів, які перебували на службі в повітових земствах. У десятьох із двадцяти двох повітів земським діячам удалося досягти, розрахованої ще в 70-х роках, норми співвідношення числа лікарів до кількості населення: не більше 25 тис. чол. на одного лікаря.

Література:

1. Доклады собранию 28 октября – 15 ноября 1866 г. – Херсон: Б.И., Б.Г. – 1164 с.

2. Общий годовой отчет Елисаветградской уездной земской управы за время с 1 сентября 1868 г. по 1 сентября 1869 г. // Сборник Херсонского земства. – 1870. - №5. – С.1-32.

3. Журналы заседаний Александрийского уездного земского собрания (3-го – 8-го сентября 1869 г.). – Александрия, 1870. – 67 с.

4. Протоколы заседаний съезда земских врачей и членов управ Херсонской губернии с 23 по 26 июня 1875 г. – Херсон, 1875. – 52 с.

5. Журналы Ананьевского уездного земского собрания. – Ананьев: Изд. уездной земской управы, 1874. – 38 с.